Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве. Мати хлопця була домогосподаркою, батько за фахом – кресляр, за життя змінив безліч професій: від адвоката до шахтаря. Сам письменник свого часу вигадав історію походження свого роду. Він розповідав, що його предком був француз, солдат наполеонівської армії, який прийшов в Росію під час відомого похода на Москву в 1812 році. Ім’я його Густав Сосюр. Володимир Сосюра стверджував, що його дід Володимир Кирилович, що також писав вірші, ставив під ними підпис «Соссюр». Хоча жодного реального підтвердження ця історія немає. Працювати Сосюра почав у 11 років. Його родина жила в страшенних злиднях, тому мама сама відправила Володимира на роботу на Донецький содовий завод. Хлопчака взяли туди, бо його пожалів сусід, який працював бригадиром на підприємстві. Так Володимир влаштувався на першу роботу, де в день він отримував п’ятака. Коли німці розпочали наступ на більшовиків у березні 1918 року, у Дебальцево виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась під прикриттям вільного козацтва. Взагалі Сосюра брав активну участь в Українській революції. Писати Сосюра почав у 16 років. Першу серйозну славу Сосюрі принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Офіційно видатний письменник був тричі одружений (за деякими джерелами – , сім разів). З першою дружиною він одружився в 1922 році, але прожили вони разом не довго, в подружжя було двоє синів – Олег та Микола. Причиною розлучення була стали різні погляди на Україну. Його перша жінка, Віра Березіна, студентка, колишній політрук червоноармійського ескадрону, не вірила в незалежність української держави (про це Сосюра пише і у своїх поезіях), що й призвело до розриву між ними. Ось такі рядки було присвячено поетом першій дружині:
«Ми з тобою зійшлися в маю,
ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою: не любила, сміялася з неї».
Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Марією Гаврилівною Даниловою, вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир.
У 1949 року Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Через п’ять років вона повертається і з’ясовується, що Володимир взяв третій шлюб. Заради Марії Гаврилівни він йде від нової дружини та повертається до неї. Разом вони прожили до кінця життя.
1958 року Сосюра пережив перший інфаркт, відтоді припинив уживати алкоголь, палити та грати в улюблений більярд. Скосив поета другий інфаркт, після якого він майже не виходив з помешкання. Володимиру Сосюрі було 67 років, коли він відійшов у Вічність.
Попри те, що за життя Сосюра видав понад 40 збірок поезій, його творчий талант вважають не до кінця реалізованим. Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а в особливостях того людського явища української дійсності радянського періоду. Саме щирість поетичного вислову Сосюри, виявляє нам його таким, яким він є, робить його особливо цікавою постаттю в українській радянській літературі. А як сьогодні актуальні його рядки:
Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.
І як апофеоз лірики звучать його слова:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Володимир Сосюра – Вступ до поеми “Мазепа”
Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов’я,
Що на багно кричить: “Блакить!”
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.
Коментарі
Дописати коментар