Й вимагати стала з порога:
-Україну слід покарати
І мені у служки віддати.
Я сама їй виберу долю,
Щоб не мріяла більш про волю,
Щоб забула віру і мову,
Й бунтувати не сміла знову,
Щоб сестрою мене вважала
І свій хліб мені віддавала.
От прийшла Україна. Боса,
Молода, а вже сиві коси,
У синцях та ранах все тіло,
І душа від горя зболіла.
Бог питає:
- Скажи, Вкраїно,
Чи ти маєш таку провину,
За яку Я маю карати
і у служки тебе віддати?
-Лиш у тому я завинила,
Що образи довго терпіла,
Пробачала все і мовчала,
Хоч від горя душа кричала.
Та віднині, я присягаюсь,
Із росією більш не знаюсь!
Через неї всі мої біди.
Ми не сестри. На жаль, сусіди.
Та беру Тебе, Боже, в свідки,
Що ніхто вона і нізвідки.
Самозванка вона брехлива,
І пихата, й лиха, й зрадлива.
Якщо хочеш, можеш карати.
Та не буду їй слугувати.
Як усі держави, я вільна,
А віднині буду ще й сильна.
З того часу пройшло пів року.
Україна живе нівроку,
Відбудовується, співає,
І лихої сестри не має.
А росія, пихата діва,
Одинока і нещаслива,
Звинувачує всіх у зраді,
Бо ніде їй такій не раді.
Анна Хвост
Коментарі
Дописати коментар